«Благословен той день і час, Коли прослалась килимами Земля, яку сходив Тарас Малими босими ногами». (Шевченківське свято)

                   Тема. «Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами».

Мета: вшанувати пам'ять видатного художника слова, патріота України – Т.Г.Шевченка;

формувати культуру мовлення через красу й багатство рідної мови;

розвивати комунікативну компетентність учнів;

виховувати любов до рідної мови, скарбів поетичного слова, України.

Обладнання: портрет Т.Г. Шевченка в рушнику, фільм «Т.Г. Шевченко», калина, хліб.

 

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній новій

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Т.Г. Шевченко

Хід заходу

Учень. На оновленій нашій вільній землі живе і вічно житиме в народі пам'ять про Великого Кобзаря, геніального сина України, гнівного обличителя панів неситих, поборника святої правди.

         Сьогодні ми повинні не забувати про ту важку дорогу, яку здолав наш народ, і «незлим тихим словом» згадувати провісників нового життя, борців проти гніту самодержавства, безправ’я, експлуатації. Тарас був одним із них, народним пророком, титаном духу.

Учень. Шановні гості! Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого й цінного, сильного й ласкавого, доброго й мужнього слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини.

Запалює свічку.

Хай палає свічка,

Хай палає,

Поєднає нас вона в цей час.

Друзів голоси нехай лунають,

Слово й музика нехай єднають нас.

Демонстрація фільму «Т.Г Шевченко».

Учениця:            Мова українська – то Шевченка слово,

Лесі Українки і Марка Вовчка.

Мова українська – то дарунок Бога,

Це барвисте слово генія Франка.

Учень:                Мова українська – це і степ широкий,

Це сади вишневі, і гаї, й ліси.

Мова українська – океан глибокий

Мудрості народу – вічної краси.

Учениця:            Мова українська – берегиня наша,

Пісня материнська, голос немовлят.

Мова українська – це достатку чаша

І найбільше свято із відомих свят.

Звучить пісня «Мова єднання».

Учень: Рідна мово! У тобі щедрість віків і пам'ять тисячоліть, неосяжна душа народу і безсмертя його.Духовним батьком, творцем і рятівником української мови й всієї нації став Великий Кобзар – Тарас Шевченко.

То була дивовижна зоря.

На убогу і світом забуту,

Щоб її до життя повернути,

Бог послав Кобзаря.

Учениця: Дякуємо Богу святому, що живемо не в такий вік, коли за слово правди людей на хрестах розпинали або на кострах палили. Не в катакомбах, не в вертепах зібралися ми славити великого чоловіка за його науку праведну: зібрались ми серед білого дня і всією громадою складаємо йому щиру дяку за його животворне слово.

Звучить бандура, тихенько лунає пісня «Думи мої…». Ніби вслухаючись у пісню, з’являється Поет. Біля бандури, що самотньо стоїть на яскравому вишитому рушникові, він запалює свічку, продовжує вслухатися, а далі говорить.

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?

Задумливо дивиться на аркуш, списаний віршами, і продовжує.

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас, –

Де ж мені вас діти?

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну…

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…

Схиливши в задумі голову, виходить.

Хлопець. Немає з нами Великого Кобзаря, та слова його бентежать і тривожать душу з покоління в покоління.

Невидимий він – наче дума співає сама,

Ця дума сама розгортається: коло за колом.

Ця дума говорить про наше буденне життя,

Ця дума зупинить і в очі загляне, спитає…

І ти мимоволі прикриєш повіки сліпі.

Дівчина. Читаючи його вірші, переймаєшся болем і тугою. І прикро, коли бачиш, що слова, написані багато років тому, і сьогодні є актуальними. Вони звернені до нашого буття, до нашої історії.

Кобзар-літописець. Усе перекаже вікам

Грядущим. Усе він почує, побачить!

І мисль ненароджену, й підлий задавлений страх

За шкуру…

Другий хлопець. Неправда – не горе.

А горе – прийняти неправду.

І жити спокійно,

І дихати гноєм, і так

Вростати в ложу, що не чути її

І не знати.

Ні, знали і знали! На кожнім –

Проявлено карб.

… Ось тут, поміж нас,

кобзар невидющий, невидний…

Все бачить і чує. А що він

Співає про нас?

Друга дівчина. Заповітом для багатьох поколінь можна назвати поетичний спадок Тараса Шевченка. Його пророчі слова ніби оживають і звучать для нас закликом.

… Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь.

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

… Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, –

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Третя дівчина. Мріялося поетові, що наша Україна колись стане щасливою, так палко хотілося, щоб ненька-Україна пригорнула до себе своїх дітей.

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим,

Буває іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої,

Що в мир наш Бога принесла…

Хлопець. Вражаючий контраст чудових картин природи, мрій і дійсності глибоко ранив чутливу душу поета, але він вперто продовжував вірити:

І досі сниться: під горою

Меж вербами та над водою,

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя.

Дівчина. Невідповідність мрії і дійсності для поета завжди була невсипущем болем, що ятрив душу ще з раннього дитинства, коли він лишився круглим сиротою:

… Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось…

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята –

Не мої ягнята!

Подивися я на хати –

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу,

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала…

Хлопець. Проте одна мрія поета все ж здійснилась: його поховали там, де він заповів.

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

         Але кожне покоління визнає, наскільки здійснився його заповіт про «сім’ю велику, вольну, нову»:

… І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Звучить «Заповіт» (пісня) (виконує ансамбль учнів)

Учениця: «Незлим тихим словом» згадуємо ми свого пророка, який залишив нам прекрасні твори. А що ж залишимо своїм нащадкам ми?

Залишим у спадок новим поколінням

Свої ідеали й свої устремління,

Могутню Вкраїну, в якій наша сила,

І геній Шевченка як нації крила.

Залишим і те, що душею народу

Зовуть недаремно від роду до роду,

Як вищу красу і життєву основу,

Залишимо Слово, Ім’я своє, Мову.

Виступ учнів із авторськими віршами.

Пилипенко Михайло

Тарас…

Ти любив слухать спів солов’їний

І чекав, як розквітне життя навесні.

Я зберусь і піду у садочок вишневий,

Може з’явишся ти там мені.

Ти заповів нам рідну землю берегти,

Порвать кайдани, мати кращу долю!

І мріяв, щоб народ зумів знайти

Справжнє щастя і вічную волю.

Ти України сином був, Тарас!

І не забути нам твої вірші.

Нехай живуть вони в серцях у нас

Й ніколи не покинуть нашої душі.

Ломака Олександра

Калини лист упав на книжку Кобзаря.

І знову чую: «Воля, Батьківщина!»

Уже зійшла вечірняя зоря,

З якою Ви, Тарасе, говорили.

І Наймичка, Лілея, Катерина

Сидять на лаві й дивно так мовчать.

Вже треба спати, пізня-бо година,

А у моїй душі усе слова кричать:

«Мені так гарно з вами щебетати,

Хоч нині ніч над Україною сумна».

Думки і вірші? як же можна спати.

Коли звучать Тарасові слова?

Ломака Олександра

Минають дні, минають ночі…

Минуло вже немало літ,

та Кобзаря думки і творчість

живуть, і в серці тане лід…

 

Тривожить серденько «Тополя»,

«Причинна», «Наймичка» і «Сон»…

Він мріяв про народу волю…

Її вже маємо, либонь…

 

Його душа між нами досі,

хоч час на місці не стоїть…

І линуть вірші стоголосі

На розі зболених століть…

 

Звучить заключна пісня «Україна»