«Благословен той день і час, Коли прослалась килимами Земля, яку сходив Тарас Малими босими ногами». (Шевченківське свято)
Тема. «Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами».
Мета: вшанувати пам'ять видатного художника слова, патріота України – Т.Г.Шевченка;
формувати культуру мовлення через красу й багатство рідної мови;
розвивати комунікативну компетентність учнів;
виховувати любов до рідної мови, скарбів поетичного слова, України.
Обладнання: портрет Т.Г. Шевченка в рушнику, фільм «Т.Г. Шевченко», калина, хліб.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній новій
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Т.Г. Шевченко
Хід заходу
Учень. На оновленій нашій вільній землі живе і вічно житиме в народі пам'ять про Великого Кобзаря, геніального сина України, гнівного обличителя панів неситих, поборника святої правди.
Сьогодні ми повинні не забувати про ту важку дорогу, яку здолав наш народ, і «незлим тихим словом» згадувати провісників нового життя, борців проти гніту самодержавства, безправ’я, експлуатації. Тарас був одним із них, народним пророком, титаном духу.
Учень. Шановні гості! Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого й цінного, сильного й ласкавого, доброго й мужнього слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини.
Запалює свічку.
Хай палає свічка,
Хай палає,
Поєднає нас вона в цей час.
Друзів голоси нехай лунають,
Слово й музика нехай єднають нас.
Демонстрація фільму «Т.Г Шевченко».
Учениця: Мова українська – то Шевченка слово,
Лесі Українки і Марка Вовчка.
Мова українська – то дарунок Бога,
Це барвисте слово генія Франка.
Учень: Мова українська – це і степ широкий,
Це сади вишневі, і гаї, й ліси.
Мова українська – океан глибокий
Мудрості народу – вічної краси.
Учениця: Мова українська – берегиня наша,
Пісня материнська, голос немовлят.
Мова українська – це достатку чаша
І найбільше свято із відомих свят.
Звучить пісня «Мова єднання».
Учень: Рідна мово! У тобі щедрість віків і пам'ять тисячоліть, неосяжна душа народу і безсмертя його.Духовним батьком, творцем і рятівником української мови й всієї нації став Великий Кобзар – Тарас Шевченко.
То була дивовижна зоря.
На убогу і світом забуту,
Щоб її до життя повернути,
Бог послав Кобзаря.
Учениця: Дякуємо Богу святому, що живемо не в такий вік, коли за слово правди людей на хрестах розпинали або на кострах палили. Не в катакомбах, не в вертепах зібралися ми славити великого чоловіка за його науку праведну: зібрались ми серед білого дня і всією громадою складаємо йому щиру дяку за його животворне слово.
Звучить бандура, тихенько лунає пісня «Думи мої…». Ніби вслухаючись у пісню, з’являється Поет. Біля бандури, що самотньо стоїть на яскравому вишитому рушникові, він запалює свічку, продовжує вслухатися, а далі говорить.
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?
Задумливо дивиться на аркуш, списаний віршами, і продовжує.
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, –
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну…
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…
Схиливши в задумі голову, виходить.
Хлопець. Немає з нами Великого Кобзаря, та слова його бентежать і тривожать душу з покоління в покоління.
Невидимий він – наче дума співає сама,
Ця дума сама розгортається: коло за колом.
Ця дума говорить про наше буденне життя,
Ця дума зупинить і в очі загляне, спитає…
І ти мимоволі прикриєш повіки сліпі.
Дівчина. Читаючи його вірші, переймаєшся болем і тугою. І прикро, коли бачиш, що слова, написані багато років тому, і сьогодні є актуальними. Вони звернені до нашого буття, до нашої історії.
Кобзар-літописець. Усе перекаже вікам
Грядущим. Усе він почує, побачить!
І мисль ненароджену, й підлий задавлений страх
За шкуру…
Другий хлопець. Неправда – не горе.
А горе – прийняти неправду.
І жити спокійно,
І дихати гноєм, і так
Вростати в ложу, що не чути її
І не знати.
Ні, знали і знали! На кожнім –
Проявлено карб.
… Ось тут, поміж нас,
кобзар невидющий, невидний…
Все бачить і чує. А що він
Співає про нас?
Друга дівчина. Заповітом для багатьох поколінь можна назвати поетичний спадок Тараса Шевченка. Його пророчі слова ніби оживають і звучать для нас закликом.
… Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь.
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
… Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Третя дівчина. Мріялося поетові, що наша Україна колись стане щасливою, так палко хотілося, щоб ненька-Україна пригорнула до себе своїх дітей.
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим,
Буває іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї матері святої,
Що в мир наш Бога принесла…
Хлопець. Вражаючий контраст чудових картин природи, мрій і дійсності глибоко ранив чутливу душу поета, але він вперто продовжував вірити:
І досі сниться: під горою
Меж вербами та над водою,
Біленька хаточка. Сидить
Неначе й досі сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.
І досі сниться: вийшла з хати
Веселая, сміючись, мати,
Цілує діда і дитя.
Дівчина. Невідповідність мрії і дійсності для поета завжди була невсипущем болем, що ятрив душу ще з раннього дитинства, коли він лишився круглим сиротою:
… Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось…
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята –
Не мої ягнята!
Подивися я на хати –
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала…
Хлопець. Проте одна мрія поета все ж здійснилась: його поховали там, де він заповів.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Але кожне покоління визнає, наскільки здійснився його заповіт про «сім’ю велику, вольну, нову»:
… І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Звучить «Заповіт» (пісня) (виконує ансамбль учнів)
Учениця: «Незлим тихим словом» згадуємо ми свого пророка, який залишив нам прекрасні твори. А що ж залишимо своїм нащадкам ми?
Залишим у спадок новим поколінням
Свої ідеали й свої устремління,
Могутню Вкраїну, в якій наша сила,
І геній Шевченка як нації крила.
Залишим і те, що душею народу
Зовуть недаремно від роду до роду,
Як вищу красу і життєву основу,
Залишимо Слово, Ім’я своє, Мову.
Виступ учнів із авторськими віршами.
Пилипенко Михайло
Тарас…
Ти любив слухать спів солов’їний
І чекав, як розквітне життя навесні.
Я зберусь і піду у садочок вишневий,
Може з’явишся ти там мені.
Ти заповів нам рідну землю берегти,
Порвать кайдани, мати кращу долю!
І мріяв, щоб народ зумів знайти
Справжнє щастя і вічную волю.
Ти України сином був, Тарас!
І не забути нам твої вірші.
Нехай живуть вони в серцях у нас
Й ніколи не покинуть нашої душі.
Ломака Олександра
Калини лист упав на книжку Кобзаря.
І знову чую: «Воля, Батьківщина!»
Уже зійшла вечірняя зоря,
З якою Ви, Тарасе, говорили.
І Наймичка, Лілея, Катерина
Сидять на лаві й дивно так мовчать.
Вже треба спати, пізня-бо година,
А у моїй душі усе слова кричать:
«Мені так гарно з вами щебетати,
Хоч нині ніч над Україною сумна».
Думки і вірші? як же можна спати.
Коли звучать Тарасові слова?
Ломака Олександра
Минають дні, минають ночі…
Минуло вже немало літ,
та Кобзаря думки і творчість
живуть, і в серці тане лід…
Тривожить серденько «Тополя»,
«Причинна», «Наймичка» і «Сон»…
Він мріяв про народу волю…
Її вже маємо, либонь…
Його душа між нами досі,
хоч час на місці не стоїть…
І линуть вірші стоголосі
На розі зболених століть…
Звучить заключна пісня «Україна»