Урок позакласного читання. У серцях ми кохання несем (поетична свічка)
Тема. Літературне кафе “У серцях ми кохання несем”.
Мета: розкрити ідеал кохання;
розвивати вміння виразно читати поезії про кохання, вміння уважно слухати однокласників, запам’ятовувати почуте;
виховувати почуття святості до кохання.
Обладнання: портрет О.П. Довженка, музичний супровід, свічка.
Кохання варте того, щоб чекати,
життя варте, щоб любити.
В. Цой
Хід уроку.
І. Повідомлення теми, мети та завдань уроку.
ІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів.
Любов, кохання... Таке знайоме і таке хвилююче слово. Любов – єдине слово, а скільки навіює думок, спогадів, переживань.
До когось вона прийде вперше, а хтось вже душею і серцем відчув її. Як би не змінювалося наше життя, а кохання завжди залишиться коханням.
Що ж це таке? Що означає любити? У вас все попереду. І кожен з вас знайде відповідь у своєму серці, у своїй душі.
Сьогодні ми торкнемося найніжніших, найлагідніших слів, присвячених відомими поетами і прозаїками цьому прекрасному почуттю.
Розпочинаємо наше поетичне коло легендою про кохання.
ІІІ. Основний зміст уроку.
Учениця (запалює свічку). Коли Бог створив світ, він навчив всі живі істоти продовжувати свій рід – народжувати подібних собі. Поселив Господь жінку й чоловіка в полі, навчив їх будувати курінь, дав чоловіку в руки лопату, а жінці – жменю зерна.
- Живіть, продовжуйте свій рід, – сказав Бог, – а я піду по господарству. Прийду через рік, подивлюся, як тут у вас...
Через рік приходить Бог з архангелом Гавриїлом до людей. Приходять рано-вранці, до сходу сонця. Бачить – сидять чоловік і жінка біля куріня, перед ними дозріває хліб на ниві, біля куріня колиска, у якій сидить дитина. А волоків і жінка дивляться то на рожевий схід сонця, то в очі один одному. І в ту мить, коли їх очі їхні зустрічалися, Бог побачив у них якусь невідому силу, незрозумілу йому красу. Ця краса була прекраснішою неба і сонця, землі і зірок. Ця краса дуже здивувала Бога.
- Звідки вона взялася і що воно таке – ця краса?
- Це кохання – сказав архангел Гавриїл.
- Що таке кохання? – запитав Бог.
Архангел стиснув плечима. Бог підійшов до чоловіка, торкнувся його плеча своєю рукою і сказав:
- Навчи мене кохати, чоловіче.
Але чоловік навіть не помітив дотику Господньої руки. Він дивився в очі жінки – своєї дружини, матері його дитини.
Бог розгнівався і сказав:
- Так, значить, ти не хочеш навчити мене кохати, чоловіче? З цієї хвилини старій. Кожен рік життя нехай забирає по краплині твою молодість і силу. Нехай висихає твій розум, нехай порожнім робиться твоє серце. А я прийду через 50 років і подивлюся, що залишилося у твоїх очах.
Минуло 50 років. Прийшов Господь знову. Дивиться: замість куреня стоїть хата біленька, на пустирі виріс сад, на ниві колоситься пшениця, сини поле орють, дочки льон збирають, а онуки граються в садку. Біля хати сидить бабуся і дідусь, дивляться в очі один одному. І побачив Бог в їхніх очах красу більш могутнішу, вірну. Побачив не тільки кохання, але й вірність. Це розсердило Бога ще більше.
- Мало тобі старості, чоловіче? Так помирай же. Помирай в печалі по життю своєму і своєму коханню, йди в землю. А я прийду і подивлюся, на що перетвориться твоя любов.
Прийшов Бог через три роки і бачить: сидить дідусь біля маленької могили, очі в нього засмучені, але в них ще більша й не зрозуміліша для Бога краса. Вже не тільки любов і вірність, але й пам’ять серця побачив Бог. Підійшов він до чоловіка і сказав:
- Дай мені цю красу. Що хочеш за неї проси.
- Не можу, – відповів чоловік. – Ця краса дісталася мені дорогою ціною. Ціна її смерть, а ти – безсмертний.
- Дам тобі безсмертя, дам молодість.
- Ні, не потрібно. Ні вічна молодість, ні безсмертя не зрівняються з коханням, – відповів чоловік.
Учитель. Ось що таке кохання. Це вічна краса і безсмертя, це сила і велич людини, це вірність і пам’ять серця. Ми старіємо і помираємо, але кохання залишається вічно.
Звучить музика. Скрипка з увертюри до “Кармен”
Учень. Плаче розгублено скрипка
Здалеку десь, з висоти...
І не початку не видко,
І до кінця не дійти...
Хто її струни тривожить
Знов і знов?
Що на печаль не схоже,
Схоже скоріш на любов.
Учень. Вогні горять, музика грає,
Музика плаче, завиває.
Алмазом добрим, дорогим
Сіяють очі молодії.
І всі регочуться, сміються,
І всі танцюють. Тільки я
Неначе заклятий дивлюся
І тишком плачу, плачу я.
Чого ж я плачу? Мабуть шкода,
Що без пригоди, мов негода,
Минула молодість моя.
(Т. Шевченко)
Учень. Ти омріював не раз любов,
Дорогої, жданої дружини
І її, Тарасе, не знайшов.
Мрію ту проніс до домовини...
Йшла на панщину в гіркій журбі
Спів твоїх дитячих літ – Оксана,
Усміхнувшись на ввесь вік тобі,
Й не стихла в серці в тебе рана.
(А. Турчинська)
Учень. Покохайте її,
Ту, що я покохати не зміг.
Поцілуйте її,
Ту, яку я не зміг цілувати...
(В. Коротич)
Звучить музика: Л. Бетховен “Місячна соната”
Учень. У своїх спогадах Шевченко писав: “Вчора у мене був Великдень в перший раз після того, як вигнала лиха доля з України... Учора я так зрадів, звеселів, оновився серцем. Десять років просидівши в Оренбурзі, наче в густім тумані, як кайданник в мурах, не бачивши сонця, ні живої людини, а вчора несподівано – чорнява Одарочка, як маків цвіт на сонечку, загорілась на моїх очах, пилом припавши, і, як те сонечко ясне, освітило мої очі, просяяла туман з душі заснулого серця... Хвалити Бога, що не вмер на чужині, оце довелось побачити, подивитись на маків цвіт з козацького роду. Що за люба дівчина та Одарочка, а душе яка славна, чиста. Як пташка з Божого раю, нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче ненька Україна тхнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашистим цвітом вишневих садочків і трави зеленої, як побачив чистісінько свою людину, почув рідну мову...”
Звучить музика: Л. Бетховен “Місячна соната”
Учениця. Мені хотілося б прочитати вам лист, не вигаданий мрійливим поетом, ані прозаїком.
“7 листопада 1900 року. Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами... Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію.
Мій друже, любий мій друже, створений для мене, – як можна, щоб я жила тепер сама, коли я знаю інше життя. Це нічого, що ти не обіймав мене ніколи, це нічого, що між нами не було й спогадів про поцілунки. О, я піду до тебе з найщільніших обіймів. Тільки з тобою я не сама. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем своїх блискучих очей.
Мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди. О, дорогий мій, я створю тобі світ нової мрії... Крізь темряву у простір я простягну руки до тебе: візьми мене з собою, це буде мій рятунок.
І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.”
(Леся Українка)
Учениця. А мені лиш тебе побачити,
Лиш побачити, лиш повірити...
А побачення... Що побачення?
Хай оспівують в віршах лірики.
І жила б собі непомічено,
Тільки доля звідкільсь взяла,
Що без тебе я – пів промінчика,
Пів веселки і півкрила.
(В. Ткаченко)
Звучить музика: Массне “Елегія”
Учень. “Вибачте, що користуюсь цією нагодою, що ні на хвилину про вас я не забув, ні не забуду? Будьте певні, що й де я завжди буду, у Львові або у Відні, ви завжди зостанетесь провідною зіркою моїх діл, межею, до якої простую працею, вірністю, чесністю. Однак, інколи охоплює мою душу важка журба, від якої не можу звільнитися: сумніваюсь ще в своєму щасті! О, будьте ласкаві, визволіть мене з сумніву, влийте нову надію в моє серце, що завжди належить вам аж до самої смерті!..” (І. Франко)
Екскурсовод описує картину "На кладці"
Учень. Так ніхто не кохав. Через тисячу літ
Лиш приходить подібне кохання
В день такий розквітає весна на землі,
І земля убирається зрання.
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...
(В. Сосюра)
Звучить музика: “Аве Марія”. Портрет О.П. Довженка
Учениця. “Дорогий, рідний, коханий мій!
Я прощаюся з тобою! Я їду назавжди від тебе. Розумію все-все. Найперше те, що жити разом ми не можемо. Ти йдеш у велике мистецтво, ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг в житті, тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому – стомлений, вкрай виснажений – маєш спочити душею...
Не тривожся за мене, любий мій. Залишаю тебе свідомо... Я житиму до останнього подиху з тобою в серці твоєму, в спогадах, думках, у снах. І стежитиму за твоєю красивою ходою. Вірю і знаю, що ти створиш багато прекрасного, доброго і вічного.
Ти закохався, Сашко... Повір: од щирого, хоч і зболілого серця, відкидаючи в ім’я тебе ревнощі і біль, хочу, щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням.
А в мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем.
Прощай. Хай іде до тебе добро і щастя Землі, з Неба, з Води. Твоя навіки Варвара Довженко”.
Учениця. Я тебе любить не перестану,
Хоч усі слова із губ згорни.
Десь далеко в відблисках туману
Тануть перші пасма сивини...
Я тебе любить не перестану –
Ось, по суті, й вся моя вина.
Бо любов і перша, і остання,
Якщо справжня, то вона одна.
(Д. Бобир)
Учень. Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Я ішов від озерця,
Ти сказала мені “Будь здоров”
“Будь здоров, ти мій юначе”.
Ах, а серце і досі ще плаче,
Я ішов від озерця.
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
(П. Тичина)
Учень. Які ж є освідчення
І звертання нові
На озброєння тим,
Що за милу погинути ладні?
Ти моя. Може треба тебе
Величати на “Ви”?...
Що зробити для Вас?
Чим віддячити Вам
За відвертість, за ніжність,
За кожне болюче прощання?
Бо не можу без Вас і не міг
У непам’ятні роки.
Хоч і справді з тобою були ми на “Ви”,
А собі я сказав “Ти моя”
І у тиші любив твої кроки.
(І. Муратов)
Учень. Моя – не означає: ти моя рабиня,
Моя – не означає: я володар твій,
Моя – ти радість, моя святиня,
Моя блакить у вишині ясній,
Моя любов, моя надія.
Моя тривожні і далека путь,
Де горе пополам і спільна мрія,
Де помислом одним і подихом живуть.
(І. Муратов)
Учениця. У серцях ми кохання несем –
Я – до тебе; до іншої – ти.
Ми обоє палаєм вогнем.
Я твоїм, а іншої – ти.
О пекучих бажань деревій!
Я – за словом твоїм, ти – її.
У солодкому мареві мрій
Я плекаю тебе, ти – її.
І ніяких шляхів не знайти,
Хай нас лихо не поглина.
Вічно будеш зі мною ти,
Вічно буде з тобою вона.
Учень. Як цвіт трояни повен аромату,
Люблю тебе і радуюсь тобою.
І як тебе, кохана, не кохати,
Коли в тобі усе цвіте весною.
Й мені для щастя небагато треба:
Лиш усміхнися – і зречуся раю
Та подарую всі розкоші неба.
(Ліна Костенко)
Учениця. Не дивуйся, мій друже,
Що так легко прощаю,
Я інакше не можу,
Бо безмежно кохаю...
Не лякайся, що знову
Сльози відчаю душать,
Ти облиш цю розмову,
Що роз’ятрює душу.
Не хвилюйся, мій друже,
Що так гірко страждаю,
Я інакше не можу,
Бо до болю кохаю!
Не тривожся даремно:
Я тебе не покину –
Якщо в дні ці буремні
Від розлуки не згину...
Не дивуйся, мій друже,
Що оживши, прощаю –
Я інакше не можу,
Бо до смерті кохаю.
(Ніна Супруненко)
Учениця. Сім днів на тиждень думаю про тебе,
А сім ночей тебе стрічаю в снах!
Можливо, в цьому винне тільки небо,
Зголублене в ясних твоїх очах?
Йому, безмірному, таки вдалося
Лишитись в них, бентежачи мене!
Обвітрене, осонцене волосся
В моїй душі спалахує вогнем...
І руки, що ввібрали в себе літо,
Гарячі, як на березі пісок,
Обожнюю пречисто і відкрито,
Радію їм, як сяйву всіх зірок!
Сім днів на тиждень думаю про тебе,
А сім ночей тебе стрічаю в снах...
Мене ти зачаровуєш, як лебідь...
Окрилюю тебе в своїх піснях –
Й тобі від цього, вірю, буде легше
Летіти ввись і вдаль – летіти в світ...
Оточую тебе теплом не вперше –
Воно з тобою кожен твій політ.
Іскриться сонце, падають краплини,
Горює вітер, корчиться земля –
Обов’язково кожної хвилини
Рука моя тебе благословля!
(Ніна Супруненко)
Учень. Відчути гостро, як душа болить –
А потім заглушити біль словами...
Та не втішаєш ти мене листами,
Мені ж без них все важче й важче жить.
Вже сьомий день, а вісточки нема...
Чи не замерз твій ніжний лист в дорозі?
Чи не скували крил його морози?
На всіх шляхах клубочиться зима!
Чи вистачить листу твого тепла
Боротися проти стихій і зла
Й осісти птахом на моєму ґанку?..
Слова ночами губляться в снігах –
Листи хворіють в гарячкових снах
Невиліковно з вечора до ранку!
(Ніна Супруненко)
Учениця. Як добре про тебе нічого б не знати!
І щедро,
так щедро нафантазувати:
щоб зовнішність – лицарська
(що то уява)
і серце щоб чуле,
і розум не млявий
і гумору торба тобі пасувала б,
закоханість мужня вінцем осявала.
З таким би, напевно,
край світу шукати.
Дійти щоб до краю
й не засумувати,
що не довелося ніколи зітхати,
а гордо із лат пилюгу витирати,
зустрівши з походу тебе,
моє щастя.
Від радості,
дай мені, боже, не впасти,
дай сили мені
до кінця довигадувать,
щоб швидше забути,
забути й не згадувать...
(О. Тараненко)
Учениця. В дні, прожиті печально й просто,
Все було, як незайманий сніг.
Темнооким, чудесним гостем
Я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро,
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
Я сказала комусь: – Люблю.
Хтось підносив мене до неба, –
Я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе,
Щоб цим не образить тебе.
А буває, спинюсь на місці,
Простягаю руки без слів,
Ні жду чудесної вісті
З невідомих нікому країв...
Є для серця така покута –
Забувати скоріше зло,
Аніж те, що мусило бути
І чого в житті не було.
(Л. Костенко)
Вчитель. Сьогодні ви почули прекрасні слова і чудесну музику. Якщо ви слухали з відкритим і чекаючим серцем, то я впевнена, що ви зрозуміли ті істини, які не тільки вчать, а й перевертають все життя. У відомого естрадного співака В. Цоя є хороші слова: “Кохання варте того, щоб чекати, життя варте, щоб любити”. І я хочу, щоб ваше життя було великим, прекрасним, радісним. Живіть! Живіть довго і щасливо! І нехай у вашому житті завжди поряд будуть кохання і любов до мами і тата, до землі, любов одне до одного. Чекайте світлого чистого кохання. І воно обов’язково прийде до ваших сердець. Надійтеся і вірте в це всією душею.
Учням пропонується виконання тесту
Домашнє завдання. До наступного уроку позакласного читання відшукати поезії поетів-земляків про кохання і вивчити.